Пройшов не один рік з того часу, як я зробила свій чи не найважливіший у житті вибір. Події летять, невгамовно змінюють моє оточення, але якщо поглянути глибше, то можна цілком відверто визнати: у моїй долі майже нічого й не змінилося, хіба що я стала впевненішою у вчинках і досвідченішою у різноманітних життєвих питаннях. А ще за останні декілька років я отримала безцінні відповіді на питання, якими хоч раз у житті переймається кожен із нас: хто я і з якою метою прийшла у цей світ.

Ще будучи школяркою, я мріяла заробити мільйон. Уявляла, як зайду до великої яскравої крамниці жіночого одягу і куплю червону шовкову спідницю з чорним паском. Так уже хотілося мати таку ж саму, як у Наталі з паралельного класу, бо вона була найгарнішою дівчиною в школі.
Після одинадцятого класу Наталя пішла в юристи, а я - до медичного університету. Хоча я й навчалася добре, але мені одразу пояснили, що медична освіта потребує цілковитої самовіддачі та набагато більших зусиль, ніж я докладала у школі. Так, доки дівчата з інших університетів ходили на танці, мої розваги обмежувалися підручником з анатомії. Але я впевнена, що в жодної з тих дівчат, на відміну від мене, не було стільки сліз радості, коли я отримала свій багатостраждальний диплом!
Із величезним захопленням я прийшла працювати в місцеву лікарню кардіологом. Скільки надзвичайних людей зустріла я тут! Не дивлячись на усі труднощі й негаразди лікарської праці, мої колеги здалися мені найбільшими оптимістами з усіх, зустрічі з якими дарувала мені доля. Тож, не знаю чому, але, мабуть, щоб назавжди закарбувати у пам’яті перші відчуття саме на цьому життєвому етапі, я почала писати свій особистий щоденник...

День 1.
Сьогодні був найзахопливіший день у моєму житті! У нашій лікарні виявляється існують свої особливі звичаї. Голова та члени профспілки організували для мене «Посвяту у лікарі»: мені дали урочисті настанови щодо майбутньої роботи і подарували новенький білий халат. Мене повідомили, що це тільки початок, справжня відповідальність попереду, але я не боюся, із підтримкою колег я обов’язково з усім впораюся...

Перший пацієнт виявився не важким. Незважаючи на похилий вік, дідусь виглядав ще досить міцним. Ми поклали його до сьомої палати і суворо заборонили палити ( дуже вже не подобалася мені ота незрозуміла аритмія). Але чоловік не бажав іти на жодні компроміси: він підтримував стосунки із цигаркою і, часом, доки чергова медсестра відволікалася, горе-пацієнт спромагався проносити до палати навіть пляшку-другу пива! Промучившись із «хворим» півтора тижні, було вирішено його виписати. Дивно, але не зважаючи на те, що далеко не всі рекомендації лікарів виконувалися чоловіком, аритмія, що так мене непокоїла, зникла! А через декілька днів пацієнт прийшов до мене на огляд із квітами. Його вже зовсім не турбувало серце (і він вирішив віддячити мені справжньою чоловічою увагою).

День 17.
...У колективі я вже «своя». Робочий час минає дуже швидко. Мабуть тому, що я здебільшого ще досі продовжую вчитися, адже тут, на своїй першій справжній роботі, я зрозуміла, що багато з тих речей, які ми вивчали в університеті, були лише підготовчим етапом, а справжнє життя, часом непередбачуване і жорстоке, починається тут, у невеличкому кабінеті лікарні, коли людина приходить до тебе не просто за доброю порадою, вона хоче довірити тобі своє життя...

Після свого першого вдалого пацієнта я мала надію, що всі пацієнти виходитимуть із мого кабінету з усмішкою на обличчі. І це додавало мені неабиякої робочої наснаги.
Пам’ятається, того дня я прийняла набагато більше пацієнтів, ніж мала, і пішла додому із таким же білосніжним сумлінням, як мій новенький халат. Вночі мене підняв тривожний телефонний дзвінок. До лікарні привезли чоловіка з інфарктом. Уже через декілька хвилин я їхала до нього у кареті швидкої. Ніч пройшла біля його ліжка. До ранку найбільша небезпека минула. Одною з найперших до палати прийшла моя наставниця лікар-ординатор Дев'ятко Людмила Володимирівна. Саме під її керівництвом два роки тому, я починала навчання в інтернатурі. Тоді вона наставляла і вчила мене, а зараз прийшла просто підтримати. Я завжди буду дуже вдячна цій людині, вона – мій приклад для наслідування.
Того дня мене відпустили додому відпочити, а наступного я знову зазирнула до палати свого «нічного» пацієнта і дізналася багато цікавих речей. Виявляється, цей сорокап'ятирічний чоловік працює гірноробочим, має добру фізичну підготовку і ніколи не скаржився на біль у серці. Але найстрашнішим було те, що мешкає він не у самому місті Кремінній, а у невеликому селищі Кремінського району, а це значить, що з подібним діагнозом його (скоріш за все) могли і не довезти до лікарні… У такі моменти на душі стає якось незрозуміло: не добре, але й не погано. Просто не кожного дня бачиш, як сама Доля втручається в чиєсь життя, щоб вкотре змінити його за якимось, тільки їй зрозумілим, сценарієм.

День 32.
На роботі усе ладно. Пацієнти тактовні і терплячі, колеги – розумні та доброзичливі. Сьогодні отримала першу зарплатню. Жодних думок не виникає: на подібну суму не розгуляєшся. Гроші, які лишилися після сплати рахунків, витратила на парфуми. Не собі, мамі. Вона про такі завжди мріяла, але ніколи не дозволяла собі подібну «розкіш». Нехай хоч тепер потішиться моя голубонька...


Цього року, працюючи на справжній серйозній роботі, я вперше почала почувати себе насправді дорослою людиною. Але разом із дорослим життям приходять і дорослі проблеми. Для мене однією з таких до теперішнього моменту залишається житло. Батьки, звичайно, не виженуть доньку зі своєї хати, але ж і я не можу все життя провести в одній кімнаті з мамою й татом!
Коли провчишся на рік-другий більше, ніж твої однолітки, які вибрали іншу життєву стежку, у твоєму серці обурено починає поставати питання: «Чому тільки наша Україна так байдуже ставиться до лікарської праці?». А відповідь одразу приходить сама по собі: тим, хто керує нашою країною байдуже, бо вони жодного разу не лікувалися у звичайній українській лікарні! Вони цінують своє здоров’я і довіряють його закордонним ескулапам, не розуміючи, що і в нас є чудові спеціалісти, але руки їхні міцно зв’язані відсутністю нормального законодавства…

День 63.
Сьогодні на роботі було найважче. З раннього-ранку привезли нечувану кількість важких хворих. На вулиці нестерпна спека і тільки розуміння людського горя змушує мене залишатися на робочому місці, не вимагаючи негайної літньої відпустки...

Готуюся їхати на курси тематичного вдосконалення для підвищення кваліфікації. Добре, хоч інформаційного голоду немає! Нещодавно підписалася на газету «Medicus Amicus». Це безкоштовно (навіть якось не віриться, що хоч якась допомога простому лікареві може бути безкоштовною!). Що ж, можливо, безкоштовні кольорові газети лише початок? Можливо, далі бюджету нашої лікарні буде вистачати на щось більше, ніж таблетки анальгіну для важких хворих? Можливо, прогрес майбутнього уже почався і зовсім скоро всі будуть здорові й щасливі? Можливо… Але, щось підказує мені, що ми, лікарі, вкотре не маємо до цього прогресу ніякого відношення. Ми все чекаємо чогось. Чекаємо, бо шкода тих людей, які щодня приходять до нас по допомогу. Але, якщо так триватиме й далі, то уже незабаром приходити буде нікому. І тоді, знову ж таки, можливо, люди в дорогих ділових костюмах із бездоганними краватками побачать, яка страшна невиліковна хвороба точить нашу вітчизняну медицину.

День 100.
Дописую останню сторінку щоденника. Іншого заводити не буду: дуже вже, як на мене, багато в житті цікавинок і, якщо описувати все, багато чого може проминути повз мій погляд. Та й часу на зайву писанину за роботою вже не залишається. Зараз піду отримаю заробітну платню в найближчому відділенні банку, куплю кілограм морозива, прийду додому і їстиму ложками прямо з пакету, як у дитинстві! А завтра у сто перший раз піду на роботу, яку, безсумнівно, обожнюю...

P.S. За час роботи у лікарні багато чудес промайнуло перед моїми очами: іноді дійсно веселих, іноді – із присмаком смутку. Але в одному я переконуюся щодня: не шкода, що стала лікарем, зовсім не шкода. Тільки-от мрія про мільйон так і залишилася мрією. Чи не жалкую про це? Зовсім ні! Адже я й без того – найбагатша людина у світі! Стоячи в черзі за дешевшими продуктами, я – найбагатша! Купуючи одяг з розпродажу, я – найбагатша, найбагатша людина у світі! Чому? Бо у моїх руках дуже часто опиняється людське життя, а воно, як відомо, - безцінне...

Євгенія Чалая